Фотографії не брешуть, не брешіть і ви

Чи задумувались ви коли-небудь над природою портретів? В часи соціальних мереж і «успішного успіху» ми часто стикаємось з величезною кількістю світлин людей із усміхненими обличчями. Та чи справді усі ці люди щасливі, чи справді усі вони почуваються щасливими принаймні в момент створення світлини? Чи можливо вони просто вдають, що щасливі, можливо вони вже настільки завчили ці фальшиві посмішки, настільки зрослися з ними, що самі почали вірити у своє вдаване щастя. Я вважаю, що справжній портрет виходить лише тоді, коли вдається відобразити справжні емоції людини або її стан буття, те чим вона живе, чим цікавиться, що її сформувало. І хочу також зазначити, що таких портретів зовсім небагато.

На жаль, багато людей вдають свій успіх, щоб отримати бажане – славу, визнання, вподобайки і навіть роботу в деяких випадках.. Так-так, роботодавці часто прагнуть наймати кандидатів, які є веселими, привітними і впевненими в собі людьми. Ну звісно, кому потрібен депресивний зануда?.. Та й як багато людей наважаться написати в своєму резюме щось на кшталт: «Привіт, мене звати …, зараз я депресивна людина, яка схильна легко виходити з рівноваги, злитися і ображатися, тому мені було складно поладнати з колегами на попередньому робочому місці і мене звільнили». І до того ж поставити на аватар в LinkedIn своє фото з незадоволеним виглядом – типу, ну ось, дивіться, роботодавці, зазвичай я такий/така. Саме таку «кислу мармизу» ви бачитиме майже щодня у своєму офісі якщо візьмете мене на роботу. Хм.. хотіла б я бачити обличчя рекрутерів, які читатимуть таке резюме))

Якщо ви часто розміщуєте усміхнені фото в інстаграм, рекомендую вам запитати себе «як часто я посміхаюсь в житті, перебуваючи в оточенні іншим людей, а на одинці?» Якщо відповідь буде щось на кшалт – «Так я неймовірно щаслива людина» – тоді посміхайтеся скільки душа бажає і якомога частіше даруйте вашу чарівну посмішку іншим людям) Таким чином, ви робите світ трішечки кращим і це чудово! Якщо ж відповідь протилежна, тоді рекомендую переглянути свій підхід до позування на фото. Адже жодна фотографія насправді не здатна приховати реальність. Це всього лиш момент, зафіксований в часі.

Вправне око глядача обов’язково помітить глибину того, що ви транслюєте на фото, глибину того, що всередині вас. Чи є ця посмішка лише частиною однієї з давно відпрацьованих вами модельних позицій, чи в цей момент ви справді радієте/ли. Від таких фотографій ніби віє теплом (спробуйте переглянути ваші старі фото, бажано в роздрукованому вигляді і ви зрозумієте про що я, ви вмить згадаєте, як почувалися тоді, на момент створення фото)

Натомість більш довірливе око може повірити у вдаване щастя і помилково вирішити, що всім все легко і чудово, на відміну від мене. У фільмі «Соціальна дилема» показано, як Інстаграм створює нереалістичний стандарт краси, успіху та щастя, через що багато користувачів почуваються невпевненими в собі. Постійне порівняння з «ідеальними» фото інших може формувати в людей нереалістичні очікування до себе, а також призводить до депресії, тривожності та навіть суїцидальних думок.

Британська художниця-концептуалістка Джиліан Верінг провела дуже цікавий експеримент, спрямований на дослідження ідеї соціальних масок, які люди носять у повсякденному житті. Вона здійснила серію фотографій, де випадкові люди тримають таблички із написами, що відображають їхні думки чи почуття на момент створення кадру.

Як, бачите, чолов’яга на фото, який на перший погляд має доволі успішний вигляд, насправді почувається дуже нещасливим (І’m desperate – в перекладі з англ. «Я у відчаї». Мене вражає і неймовірно захоплює як мисткиня в одному кадрі спромоглася передати те, що я зараз намагаюсь передати і цією статтею – те, що людина намагається показати «про людське око» далеко не завжди відображає її сутність.

Отож, щоб отримати бажане та «створити гарну картинку» інколи люди вдаються до маленьких хитрощів зі своїми світлинами, можуть підправляти зовнішність і навіть емоції, щоб здаватись щасливішими і успішнішими. Але чи приносить користь такий підхід до створення світлин? Навряд, адже навіть якщо вам вдасться обдурити інших людей натягнутою усмішкою, то себе вам аж ніяк не обдурити. Кожного разу, коли ми змушуємо себе посміхатись, в той час як насправді нам сумно, ставимо усміхнений смайлик, замість розлюченого, ми обираємо інших людей, не себе і таким чином пригнічуємо власні почуття. А чим більше ми пригнічуємо себе і свої почуття, тим нещаснішими ми почуваємося, ось такий от замкнутий цикл...

Як на мене, найбільш вдалим доказом шкідливості вдаваного сміху є життя і сумна доля багатьох комедійних акторів.

“Я люблю дощ, бо він приховує мої сльози”,

– відома цитата Чарлі Чапліна. Яскравим прикладом є також історія Джима Керрі - людини, яка досягла величезного успіху в комедії, але відкрито говорила про свої внутрішні проблеми. Його історія підтверджує думку, що навіть ті, хто здається безмежно щасливим, можуть стикатися з глибокими стражданнями. Постійне "вдавання" щастя може виснажувати емоційні ресурси людини. Тому важливо створювати простір, де люди можуть бути автентичними і відкрито ділитися своїми почуттями. Вже згаданий мною Джим Керрі, який багато через що пройшов на шляху боротьби з депресією, говорить, що більше не ототожнює себе з "персонажем", якого створив для комедій. Він підкреслює те, наскільки важливою є свобода у прояві себе та власних почуттів:

“Я більше не живу, намагаючись бути тим, ким мене хочуть бачити інші. Моє завдання – бути вільним”

На цих прекрасних словах я завершую цю статтю і хочу побажати всім, хто читає це свободи у прояві себе, адже для мене воля і щастя – це одне і теж, не можливо бути щасливою людиною, лише граючи таку роль.